Балада невідомого монаха

1

Коли мечам давали імена
і відсікали голови драконам,
історія ця відбулась страшна,
багряна, як Святий Грааль під гроном.
Брат у Христі оповідав мені
по вечорах рядки її сумні.

Жив лицар десь на світі. Мав коня
і зброю. Ще — одну Прекрасну даму,
перед якою подумки спиняв
він сотні ворогів, один за браму
виходячи на відчайдушний бій,
вона ж була за спиною в стрімкій,

високій вежі. Наче трубадур,
складав для неї мрійні він канцони.
Але ніколи не сягав за мур
бажаннями. Дзвінкі лунали гони
того, хто нею володів і вів
за звірем слуг, мисливців і хортів,

господаря, що полював, жадав
з сусідом воювати, розважався.
Йому васалом був той лицар. Знав,
що сюзерен є Бог, і не вагався,
коли доводилося борг слуги
сплатити, окровити квіт, сніги.

Насправді, всі ми — тільки пелюстки,
крижинки, приски, що стрибають з ватри
у пошуках притулку. Та важкі
долоні Долі вміють нас тримати
і не дозволять відмінити те,
що Провидіння прорекло святе...

2

Той ранок був, як інші. Тільки крик
його спотворив звідкілясь жіночий.
І тіло впало людям біля ніг
у білій пошматованій сорочці.
Каштанове волосся по щоках
текло, і бив крізь нього вкляклий жах.

Дружину той володар задушив.
А наш герой затримався в поході
і повернувся через сорок днів,
коли душа вже не в земній природі
хоча б дотично і в духовний світ
вже потрапляє, як дозрілий плід.

Наш лицар спрагло помсти зажадав.
А помста безпорадна, браття, сестри!
Вона — як Правди тінь. Немає прав
у помсти, відділяють милі й верстви
її від справедливості Творця,
перед Яким не підніму лиця...

Хазяїна безумний підстеріг,
коли навколішки перед розп’яттям
злочинець плакав, впав Тому до ніг,
Кому всі мантії — в воді латаття,
і з ним вчинив так само, бо не мав
простити сили... І просякла тьма

маєток той і замок, а з тих пір
на чорному коні, як хижий звір,
хтось в обладунках темних мов смола
чатує в цих місцях! Добра і зла
межі він геть поплутав... Чи за нього
на Небі молиться хоча б вона?..

28.09.2023.