Чорні сльози. Частина 1.

Піщинка серед бурь

Пролог
А що таке душа?
І що таке людина?
Піщинка серед бурь,
Від вітру полетить.
Та інколи бува,
Підійме в небо крила
І птахом полетить
В незвідану блакить.
Велична і проста,
Й воістину чудова,
Це пісня та душа
І серця тихий стук,
І хоч ми на землі,
Та все ж не скуті "крила",
Думками до зірок
Полинем в тишині.
Відкриті в нас серця
І той лише людина,
Хто вміє берегти
Чесноти й чистоту,
Й запам’ятай собі
Що ти єси людина
І хай думки завжди
Розквітнуть мов кришталь.
Настав нарешті час
І треба зрозуміти,
Усе що на землі
Великий Божий дар
Тому давайте з вами правду боронити
І думку вміти гарно сотворити,
Щоб кришталева була та безмежна
І не була закутана в печаль,
Тому в душі хай світло розцвітає
А тінь в безодню кане без вагань.
Весь світ лише ілюзія. Мало хто знає, що у ньому все ірраціональне і практично не має реальних речей. Ми не можемо бути впевнені в будь - якій аксіомі, теорії, тому що всі факти – брехня. Людина хотіла підкорити , але ж сама їх і знищила. Часто всі вчинки пролітають повз нас, а наші дії не можуть зарадити горю, а навпаки, роздувають вогонь ненависті та злоби. Більшість людей не хочуть шукати консенсусу з світом і тому рухаються за течією та піддаються впливу мас, які так само не знають чого прагнуть. Та все ж є і ті, хто виділяються на загальному фоні. Інші називають їх безумцями, але насправді, саме ці люди природжені генії, саме для них існує Тіамарент. Це земля де можливо все, потрібно лиш в це повірити. Весь світ закінчується там, де зникає людська уява, але ми можемо розвивати свій світогляд та самосвідомість і відповідно межі нашого світу стануть куди ширшими. Це ніби коло, яке постійно доповнюється новими знаннями, а Тіамарент допомагає створити саме поняття світу. В ньому можна бути як смертним, так і богом, невеличкою істотою, чи могучим та кровожерливим драконом, підлеглим, та королем – в Тіамаренті ми все відразу, але й водночас взагалі ніхто. Звісно за свої одкровення Тіамарент вимагає певної платні, але тим, хто по справжньому шукає правди та відповідей, дана плата всього лиш зайвий та непотрібний баласт. І хоч на світі мало людей які бачили на власні очі дива Тіамаренту, та такі все ж існують. Вони не сприймаються суспільством, але одного разу саме на них будуть покладені основні надії, на людей, які все своє життя прожили в тіні і лише пізніше зрозуміли природу світла. Вони шукали зв’язку з світом і усвідомили, що все, що з тебе виходить в простір, повертається сторицею. Вони просто люди, які зрозуміли значущість власного «Я», душі та абстрактної думки. Вони – це Тіамарент.

Піщинка серед бурь
Десь на межі між Лакосте та Латурінгом розташовувався Остгард, який насправді являвся велетенською пустелею. Подейкують, що це найбільше територія в усьому Тіамаренті на якій взагалі не існує життя. Чесно кажучи, ніхто не знає де починається Остгард і де він закінчується. Ще не одній людині не вдавалося його перетнути, тому в літописах він описаний як безкінечна простір на якому ніколи нічого нема, та не буде. Звісно в цьому є крупиця правди, але загалом всі ці факти брехня. Деякі організми все ж змогли пристосуватися до надзвичайно неприємного клімату. Влітку +50 – 90, а взимку +45 – 60. На даній території ростуть кактуси, водяться деякі види гризунів та змій, а також, тут можна знайти і взагалі дивних істот.
Що ж до походження пустині в Остгарді, то тут є багато легенд. Важко сказати яка саме правдива, та швидше всього пустеля утворилася в результаті війни між світлими та темними. Перші прибули в Остгард зі сходу, їх зачарував колорит життя та кольорів на цій території. Тоді Остгард був квітучим раєм з теплим кліматом де буянило життя. Світлі відразу вподобали собі цю територію і тому побудували велетенське місто – Лакосте. Місто, з великими куполами, храмами, золотими воротами. Будинки тут будувалися з білого мармуру, а по всьому місті спалахувало море ліхтарів. Саме через це Лакосте не можливо було не помітити навіть перебуваючи на досить значній відстані від міста. Якщо чесно, та світлим в Остгарді найбільше подобалося те, що природа люб’язно ділилася своїми дарами та секретами. За часів панування світлих Остгард розквітнув до неймовірних висот, його ніразу не було сплюндровано або розорено, ця територія стала ніби священним місцем для світлих.
Але доля завжди має свої плани на майбутнє і через 15 років після побудови Лакосте в Остгард прибули темні. Вони сіяли повсюди хаос та руйнацію і побачивши цвітучі території захотіли їх захопити. В надзвичайно швидкі строки було побудовано Латурінг – місто - печеру. Різниця в архітектурі світлих та темних була досить відчутною та помітною: перші – будували все в вись, вони прагнули досягнути неба та сонця і підкорити небесну блакить; другі – будували вниз, здавалося що вони хочуть знайти потаємні входи до пекла, чи до центру землі. Темні будували справжні лабіринти, темні чертоги і лише одна будівля підіймалася в – цитадель.
Побудувавши Латурінг темні пішли війною проти світлих. Спочатку вони вигравали битву за битвою і скоро вже майже 2/3 Остгарда було знищено, але світлі все ж змогли ілізуватися і дали серйозну відсіч ворогу. Головні битви відбулися саме в Остгарді і через надмірну високу концентрацію енергії в цьому місці усе перетворилося на попіл. Війна між світлими та темними тривала 88 років. В результаті ніхто так і не зміг перемогти: кожна з сторін зазнала значних втрат, а для останнього удару сил просто не залишилося, тим паче захопити будь яке місто було практично неможливо. За всю історію існування ні Лакосте, ні Латурінг не було здано. Саме тому світлі та темні уклали формальний мир між собою та розбрелися в різні усюди, а колишній квітучий Остгард перетворився на пустелю.
Тепер тут завивав вітер і його голос відносило на сотні кілометрів, декому навіть здавалося, що звук вітру можна було почути в будь якій точці Остгарда. Головною особливістю території було те, що вітер часто змінював свої потоки і тому бурі, урагани, пилові хвилі утворювалися практично кожен день, інколи говорили, що дана пустиня куди не безпечніша за будь яку іншу частину Тіамаренту, але цього ніхто не знає напевне. Звісно про Остгард можуть розказати і його корінні жителі, саме так, на окраїнах пустелі живуть люди. Вони з часом пристосувалися до не надто хороших погодних умов і вважали Остгард найкращим місцем у світі. У кожного з народів були свої кораблі для переміщення пустинею, але навіть корінні жителі не заходили далеко в глиб пустелі.
Отож, Остгард так і залишався неприступним та незбагненним, а всіх тих, хто кинув йому виклик було покарано за зухвалість. Багато науковців та просто шукачів пригод поклали тут свою голову так і не знайшовши відповіді. Можливо якби змусити дюни розповідати, вони б змогли повідати незнані таємниці, але нажаль, такого зробити не могла навіть найпотужніша магія світу.
Та несподівано на горизонті з’явилася розмита постать. Вона поволі переставляла ногами і рухалася стрімко вперед. Вітер нівечив одіж незнайомця, але здавалося що тому було все одно. Цим невідомим був невисокий юнак, з вигляду десь років 17 – 19. Стрункий, міцної статури. Його обличчя неможливо було розгледіти через каптур який прикривав голову. Звідти лише виглядали темні, наповнені кров’ю очі. Руки юнака були перемотані чорними бинтами, але це не спроста, під ними, на долонях, знаходилися дві печатки, татуювання і в них була неймовірна сила, хоча загалом, могутність будь якого воїна криється в його могутності духу, можливості творити на полі бою, вигадувати та використовувати власну внутрішню енергію. Хлопець був одягнений в балахон, темні черевики та штани, а торс йому прикривало якесь старе лахміття. Можна було яскраво побачити якими зусиллями давалися для хлопця кожен крок: ноги горіли вогнем від надзвичайного жару піску, голова боліла через те, що температура навколо підіймалася до найвищої позначки, але незважаючи на це, юнак безперервно, методично продовжував рухатися далі. Несподівано він зупинився, підняв до гори одну руку для того щоб пересвідчитися в яку сторону рухається вітер, от тільки його не було – повний штиль.
«Кепсько, значить скоро буде буря, як мене це вже дістало, взагалі ніяких сюрпризів». – подумав хлопець. І він не помилявся, штиль – це знак, що наближається щось недобре.
За 3 тижні безперервного походу юнак встиг вивчити динаміку пустелі, він знав коли день змінить ніч, в якому напрямку знаходиться той чи інший об’єкт, а також міг з точністю до хвилини сказати коли ж саме розпочнеться чергова буря. Але зараз все було куди серйозніше ніж раніше, вітер завжди приносив якісь неприємності, але відсутність вітру говорила про те, що скоро він задме з небувалою раніше силою.
Десь за 20 хвилин по тому, з півночі почали припливати темні хмари, вони закривали собою сонце і хоч на хвильку давали юнакові врятуватися від спеки. Але ціна такого «спасіння» була надто висока, шанси потрапити в справжнє пекло піщаної бурі зростали з кожною секундою. Нажаль юнак так і не зміг побачити тих шовкових небесних об’єктів наповнених водою, тому що хлопець з самого народження був сліпим. Але це його не зупинило і юнак почав вчитися бачити по іншому. Відсутність зору, дала йому можливість розвинути інші типи сприйняття: на дотик, смак, нюх та слух. Адже відомо – втративши щось одне, ти зможеш краще оволодіти інших. Однак хлопець за будь яку ціну хотів бачити і тому знайшов один складний спосіб з допомогою якого можна було осягнути і здійснити свою мрію. Для цього, юнак став розвивати свою свідомість, щоб можливим було виходити за рамки власного тіла, а також енергокінез, щоб точно розрізняти які саме предмети тебе оточують. Це був складний шлях, але результат був того вартий, тепер коло огляду юнака становило 360 градусів, хоча кольорів він так і не навчився розрізняти, ще одним мінусом було те, що радіус створеної сфери з свідомості був не надто великим – 500м. Однак, були і «+», але поки що хлопець не міг їх оцінити. Оволодівши мистецтвом енергокінезу та відєднання свідомості від тіла, юнак забезпечив себе ідеальним захистом – ніхто не міг прочитати його думок чи витягнути будь яку інформацію. Хлопець навчився думати не думаючи.
Коли ще одна хмара закрила сонце, юнак дістав з – за пазухи флягу з водою. Вона була зроблена на швидкоруч і не відрізнялася особливою красою дизайну, та все ж, була зручна в користуванні і добре зберігала вологу при такій високій додатній температурі. Цікавим було те, що зроблене знаряддя було не з металу, як зазвичай, а з шлунку кайма – велетенського ведмедя. Хлопець довго мучився щоб зробити собі таку вишукану флягу і якщо чесно, вона була краща за будь яку змайстровану з металу чи інших штучно створених матеріалів. Діставши флягу, юнак випив декілька ковтків чаю.
Декілька днів тому, він проходив через Неугрімт – селище клану Хама. Там юнак зупинився на декілька годин, розпитав про ті місця які він зараз проходив, підкріпився і наповнив свою флягу питвом, а точніше улюбленим напоєм корінних жителів. Хоча чай у них був доволі цікавим, він був настільки гірким для юнака, що після того як вип’єш хоч ковток, то про спрагу можна було забути десь на декілька днів, адже тільки одна згадка про такий напій змушувала прибрати руку від фляги.
Ще через 15 хвилин побоювання юнака почали справджуватися, поволі почав підійматися вітер, хоча хлопець відчував що з кожною хвилиною, навіть секундою він кріпшав та сильнішав. І ось, нарешті, пісок піднявся в повітря. Спочатку декілька піщинок, а потім цілий стовп. Вітер став настільки сильним, що юнак ледве міг переставляти ноги, було складно іти вперед. Його одяг під дією стихії розтріпався, в очі потрапив пил, через що на них виступили сльози. Скоро юнак перетворився на справжню «снігову бабу» тільки з піску, але хлопець мав надію що десь поблизу можна буде знайти скелю чи якийсь камінь. Свою головну думку він брав з того, що в Наугрімт йому розповіли, що десь за 1 – 2 дні ходу розпочнеться невеличке пасмо Аутен. Колись Хама відкрили тут справжні печери з лабіринтами, про те побоялися покидати світло і тому полишили будь яку думки спускатися в ті чертоги, про те, вони позначили їхнє місце розташування на карті.
І все ж таки, диво, на яке чекав юнак справдилося. Десь далеко на горизонті зачорніла невеличка смужка, хоча зараз хлопець її не бачив. Юнак дістався туди вже тоді, коли буря набирала максимальної сили і біля землі утворилася область низького тиску, а в горі високого, що призводить до виникнення торнадо. Хоча сьогодні удача не відверталася від юнака, не зважаючи на те, що лютувала буря, хлопець знайшов не просто камінь, а вхід до печери. Спершу він не приділив цьому багато значення і вирішив, що вихор піску, та потужна пилова буря триватимуть не довго, тобто можна було їх просто перечекати. Тепер юнак міг поринути далеко в себе і він почав згадувати багато сумних та веселих моментів з свого життя. Картинки проносилися перед очима коли хлопець думав про дитинство, воно його ніколи не радувало, адже було наповнене страхом, ненавистю, безумством, злістю на весь світ. Та потім, в голові з’явився образ брата. Це був найсвітліший і водночас найтемніший образ. Спершу Ebbrilian ( ім’я хлопця) любив свого брата, він навіть поклонявся йому, вважав своїм кумиром та найкращим другом, але потім брат просто зрадив свого наївного родича. Він пішов по темних стежках і почав все навколо руйнувати. Ebbrilian не міг збагнути в чому була причина такого поводження і ось коли в думках з’явилися картини коли брат вбиває ні в чому не винних мешканців містечок, по яких вони подорожували разом, Ebbrilian якомога сильніше стиснув кулаки. Зараз він ненавидів свого брата, хотів почути від нього відповідь, знайти причини ненависті родича до світу.
Юнак навіть на мить побачив в середині смерчу свого брата, але відразу ж прокляв його за вбивство багатьох людей. Здавалося, що від споглядання всіх тих руйнацій Ebbrilian переживав у душі біль, сильніший навіть за страждання тих людей яких було жорстоко вбито. І відповідно справою честі для юнака було зупинити свого брата.
Так Ebbrilian просидів під каменем десь пів години, а буря все сильнішала, ставала потужнішою. Тоді, вирішивши що чекати більше не має сенсу, юнак поліз до печери. Вхід в неї був доволі маленький і здавалося, що його хтось вигриз. Спершу треба було повзти, лише потім прохід ставав ширшим і юнак зміг стати на коліна. Стінки цього проходу покривав дивний слиз, який неприємно смердів. Та навіть цей сморід не змусив юнака відступити, він просто зосередився на своїх цілях і навіть не помічав навколишнього запаху. В тунелі було темно, але навіть в повному мороці Ebbrilian бачив все так само чітко як і в день.
Самому юнакові здавалося що він знаходиться в проході декілька годин, хоча насправді пройшло максимум 20 – 25 хв. Але складно розрізняти час перебуваючи в напівмороці. Нарешті, в кінці тунелю хлопець помітив світло, воно яскраво проходило через вихід і освітлювало все навколо. Ebbrilian виліз з проходу і побачене перехопило йому подих. Навколо було безліч велетенських кристалів, які насправді виявилися дорогоцінними каменями: діамантами, рубінами, алмазами, аметистами. Тут можна було зібрати цілу колекцію цінних матеріалів. Весь дах печери було всипано алмазами. Юнакові було навіть якось дивно знаходитися в такій обстановці: все життя він провів в пітьмі та постійних злиднях, а тут така розкіш. Про те через деякий час хлопець звернув увагу на те, що в печері надто багато слідів застиглої крові. Юнак, мов експерт підійшов до однієї з таких плям, доторкнувся і відразу почав в голові відтворювати події:
«Була битва, боролися 10 проти одного, це один дуже сильний і він розщепив своїх опонентів на частинки…Хумм…Атомне Розщеплення…Я знаю тільки одну людину котра здатна на це – мій брат». – швидко проаналізував ситуацію юнак. Несподівано хтось до нього звернувся.
- Тобі мало було тих жертв який ти уже завдав? Прийшов і по мою душу?
Хлопець відразу повернувся і побачив на камені невеличку дівчинку. На вигляд вона була молодша за нього, з світлим як сніг волоссям, зеленими очима. Одягнена вона також в балахон і голову прикривав каптур, от тільки балахон спадав до колін, а ноги були оголені. На ногах дівчинка носила сандалі. От тільки не все в ній було звичайним. З спини вилазили 4 металевих руки, які були майже в 2 рази більші за їх власницю. Також, у дівчини був невеличкий хвіст з металу довжиною 10 – 13см.
- Навіщо це мені? – запитав у неї Ebbrilian.
- А я звідки знаю, краще мені скажи чому ти знищив весь мій клан? – дівчина явно розлютилася і кинулася на юнака. Ця атака була досить блискавичною і ухилитися від неї було практично неможливо. Опинившись на відстані пів метра від опонента дівчина занесла однієї металевою рукою на обличчя юнака і якби влучила, то точно б розтрощила тому щелепу і це в кращому випадку. Але Ebbrilian просто виставив свою руку і зупинив атаку. Це дуже вразило опонента, але через якусь долю секунди вона вгатила юнакові по ребрах. Хлопець не втримався на місці і покотився по землі, він зупинився лише тоді, коли добряче вдарився спиною в найближчий кристал який розлетівся від такого зіткнення на сотні шматків. Підвівшись на ноги, юнак сплюнув кров і пильно подивився на супротивницю. Несподівано, кров хлопця почала сама текти до нього, а через деякий час Ebbrilian всмоктав її в себе наче гумка.
- Що це було? – запитала його опонентка.
- Це неважливо, краще скажи хто ти і про що взагалі говориш? Я ніколи не знищував твого клану, я навіть не знаю хто ви такі взагалі. – хотів розвіяти ненависть в серці дівчини Ebbrilian, але в нього нічого не вийшло.
- Всі так говорять, декілька днів тому ти прийшов і власноруч висік усіх моїх друзів, думаєш тепер я тобі повірю! – дівчина повністю вийшла з себе і помчала на юнака мов розлючений лев. Той в свою чергу спробував стримати власні емоції, але смак крові яку він нещодавно поглинув заполонив голову. У юнака була одна велика проблема, він з самого малку любив боротися і виживати. З часом хлопець настільки захопився, що вистачало лише одного удару щоб він вийшов з себе і повністю дозволив тіні в його серці усіх порозривати на шматки. Ще мить і Ebbrilian також рвонув до своєї суперниці, ось вони були вже один біля одного і дівчина виставила металеву руку для удару. Юнак також часу не гаяв і зробив те ж саме, а потім усе накрили тіні. Десь через 2 – 3 секунди пролунав потужний вибух і багато сталактитів з дорогоцінних каменів перетворилися на суцільне – «ніщо». Вибух пройшов луною по печері, а потім все стихло.