Дзядуля на лаўцы ( на трех словенских языках )

Старик на скамейке одной рукой гладил котенка,
Другой комкал пачку с неброским названием Прима.
В глазах затаилась обида большого ребенка,
Что жизнь пролетела так быстро, и,кажется, мимо:

Он с бабкой своею полжизни бездумно проспорил
(Котов развела, как коров, почти целое стадо –
Вон двое в сенях, ещё трое сидят на заборе –
Да им молока пол ведра одного только надо).

А бабка вздыхала, и что-то шептала про радость,
Про то, что коты, вместо фельдшера ноги ей лечат...
Дед сказкам не верил, его разбирала досада.
Все время казалось, что спор этот будет их вечен.

Но бабки не стало четвертого дня пополудни.
Соседки, как водится, ночку молитвы читали.
Потом схоронили... А нынче котенок приблудный
Мурлыкал тихонько и прочь уходили печали...

Немного легчало, а мысли бежали по кругу.
Старик говорил, словно бабка могла его слышать:
" Я буду кормить их,Гануля. Ты веришь мне? БУДУ."
А птицы клевали созревшие ягоды вишен...

На моем родном языке оно звучит так (перевод мой)

Дзядуля на лаўцы адной рукой грэў кацяняці,
Другою сціскаў цыгарэты пад назваю Прыма.
У вачах затаілася крыўда нібы ў дзіцяці,
Жыццё праляцела так хутка, так марна і міма:

Ён з бабкай сваёю амаль кожны вечар сварыўся,
катоў наразводзіла, што не прайсці, ні прысесці
Вунь трое ў сенцах. Адзін на пячы прымасціўся ...
Ды ім малака за адзін раз ужо не прынесці ...

А бабка ўздыхала, і нешта пра радасць шаптала,
Пра тое, што кот, замест фельчара лечаць ёй ногі.
Дзед казкам не верыў і прыкрасць яго разбірала.
Увесь час здавалася,што дыялог будзе доўгім.

Ды бабкі не стала чацвёртага дня ў апаўдні.
Суседкі, як водзіцца, ночку малітвы чыталі.
Затым пахавалі... А сягоння прыйшоў кот прыблудны
Муркаў ціхутка і смутку сыходзілі хвалі...

І крыху лягчэла, а думкі ўсё беглі па крузе.
Стары гаварыў, нібы бабка магла яго слухаць
Гануля, я буду карміць усіх катоў у акрузе...
А яблынек цвет над зямлёю вітаў белым пухам.
М Шадуя



Кому ближе украинский Можно прочесть перевод этого же стихотворения от Михаила Лэцкина

На лавці старий обіймав кошенятко рукою,
А другою жамкав коробочку з назвою «Прима».
Образа в очах залягла, як в дитини, сльозою,
На те, що життя пролетіло і швидко, і мимо:

У нього із бабцею йшли суперечки неспинно
(Котів розвела, як корів, аж до стàда подібно –)
Он двоє у сìнях, ще троє полізли до тину –
Їм в день піввідра молока, як не більше, потрібно.

А бабця зітхала та щось шепотіла про радість,
Про те, що коти ці, мов фельдшер, лікують їй нòги…
А дід відкидав казочкú й бурмотів у досаді.
Здавалось весь час, буде спір цей неміряно-довгий.

Та бабці не стало четвертого дня пополудні.
Сусідки, як прийнято, нічку молитви читали.
Відтак поховали… І ось кошенятко приблудне
Собі муркотіло – й кудись відлітали печалі.

І легше ставало, думки ж розбігались повсюди.
Старий говорив, ніби бабця почути могла ще:
"Ганнусю, я їх годувать буду. Вір мені: БУДУ».
Пташки ж не хотіли тікати з вишневої хащі…