* * *

Печаль і сум до серця мого лине.
Скінчилась з літом райдужність моя.
Ще сонце світить, та уже не гріє
І з кленів листя жовте обліта.

Холодний дощ на висохлу травицю
Сріблясті краплі перлами розсипе
І скаламутить у річках водицю,
Яка була прозорою все літо.

Усе вмира в природі до весни
І наче в серці ця безмежна туга.
Не помирай, стремління до краси,
Бо у житті зміняє чорна смуга!

Не плач з дощем і не вмирай душею,
Своїм обличчям ніжним не марній,
Бо восени ти вродою своєю
Затьмариш очі подрузі своїй;

Заляжеш в серце каменем любові
Ти юнаку найкраще восени,
Бо в молоді бракує сили волі
Тримати почуття свої в собі.

Тому не гай часу на дорікання,
Що почуття з деревами засне,
А насолоджуйся красою до світання,
Люби й цінуй усе, що в неї є!