Броди і Клаудія (Уривок з роману)

... — Оттакої, — сказав Стефан сам собі, вгледівши її. Його серце тьохнуло й завмерло.

На бруствері майже вщент зруйнованого муру сиділо тіло, неймовірною масою розпираючи шовк чорної в горошок сорочки й канарейчині штанці.—За неї i медалю не грiх дати.
Вона пожирала товстий бутерброд, навощений маслом, жовтим і яскравим в променях сонця, мов золото, з шайбою між двох білих ломтів хліба вареної ковбаси.
Її широко розтулений рот, вишневою помадою окреслений, пережав у черговий раз вкладений в нього двома, наче голоблі, дебелими її руками сніданок, і, смачно прицмокнувши, молотив добряче желваками, торсаючи пухкими щічками, звужуючи блакитні очі, пускаючи зморшки по білому чолу, похитуючи перепаленим волоссям кольору яблучного соку.
«Оце так ляля... Треба браться!» — вирішив Стефан.
— Добридень, — привітався він, підійшовши й затуливши собою сонце. — Вибачайте i дозвольте спитать?
Вона підвела голову. І він ще раз наразився на безодню її очей.
— Прошу говорить повільно! — мовила вона, либлячись ямочками на рожевих теперь щічках. Прикрила лівою долонею свій рот, мизинцем правой ковиряючись в зубах, легко и просто, — я німка, Клаудія.
— Ол райт, — засмутився Стефан, — «от-тобі, номер!» —ще раз майнула в його мізку фраза і розум його згас, язик обважнів. Набрякшим тим язиком він прорік: «Стефан, моє ім`я. Я тут шпацірую! Ви не підкажите, де готель?»
— О, скажу. Я тут снідать і на цуги, дивитись. Зараз там шиву. Я фам покашу. Геен — ходімте!
Вона підвелася легко, пушинкою. Закинула за спину валізу-рюкзак. Та своїма помочами ще більш означила її принади гофрированих плечей, і трясучі у русі важучі груди.

— І це тут, у Бродах, народився Юзеф Корженьовський, польський письменник, — розмірковував проти вечора, стоячи над тихотекучою річкою Суховилкою, спираючисьсь на разбиту навпіл лавочку, Стефан. — I все це було польське. Читав його «Верховинцiв». Драма... Тодi iз бiдного гнобленого поляками життя карпатського українства. Тепер... — тут Стефан збився. Бо не знав, а хто ж нині гнобить ось цих по-жебрацьки вдягнутих перехожих. Вони зиркали на нього з-під лоба. Сумні, наче сутінкові. — До бiса цi думки, пора справою займатися. До Клаудії!
...Вона прийшла до нього з вечора. Поклала пляшку вермута на його ліжко. Сіла мовчки поруч. Розпустила волосся гривою, знявши з їх хвоста тряпчаний хомутик. І зробилася, ні дати - ні взяти, копіею скифської баби.
—Давай вип`емо, — мовила вона ніжно, — так буде легше.
Льодяний у місячнім сяйві шовк її дорогої кофтини, недбало накинутий на міцні плечі. Палкі громади грудей у все ще не розстібнутих гудзиках. Блищать сережки, довгі, колючі. Потемнілі очі зиркають жадібно, наче на бутерброд, довгі вії тіпаються. Очі кішки розкормленоі, гонорової, березневої, — подібні березневому небу дня, що минув, яскраво-сині.
За хвилину крейдяні гори її заду м`ялися його п`ятернями. Груди терли його обличча. І здіймався стогін великий...
...Ранком гуло все його тіло. Втім, він пестив її товсте плече, цілував її здоровені груди. І не міг насититися...
—Хочу їхати нах село Підгірц. Там шлос — замок. І ще гастхоф. Я бачила в старі книга. І багато тут австрійскі єсть.
—А чому ти така? — спитав, сам того не чекаючи, Стефан.
— Чому я товста? – посміхнулася вона й відкинулася на спинку стільця. Та рипнула. – Чому я товста?
— Не сердься.
— Дома я тегліх, кошний день ставать на ваги. Але, такий обмін речовин. Я вже ела економний стіл. І у меня в голова шортов коло. Не виходить. Я двадцять шетири години себе спрашивать: Дарф их дас ессен, мошно їсти? Траурно. А потім я втішилась — у нас там кошний десятий фрау важить сто десять - сто шесть-десять кілограм. Я ходила к експертен. Говорить, два роки діет. Навіщо себе мутшить. У мене есть любимий дело — Кунст, архітектур, есть валюта. І мені хорошо. Даше я, товста, ліпше тобі. Я бачу. Тут у вас побель — нищета, грязь, скоро голод може буть. Політік — глупий, економік — нуль. Приїхати сюди інтересно. Як в сташний екзотік. І додому!
Клаудія замовкла. Поправила волосся. Підвелася. Стілець рипнув знов. Втім, якось жалібно, неначе не хотів прощаваться з її м`яким задом.
— І що дивно,— додала вона раптом, вже глядючися в скалку дзеркала на облуплених дверях, — ти сам розумієш це. І згоден зі мною. І коли тобі стане вище норм трауріг, згадай мене. Я — Європа.
Взявши валізку, вона поцілувала Стефана в лоба. Ледь торкнувши губами. І пішла. Тихо прикривши за собою двері.
...Млів синій весняний день. День, коли особливо відчуваєш приплив самих найкращих сил.
Стефан умився нашвидкоруч над іржавим рукомийником, позбирав свої шмотки, й вискочив геть — на вулицю.
Все, що сталось з ним цю ніч і ранком, сталося там — за його плечима — в минулому. А минуле — вже не реальне.
Після обіду пустився дощ. Нікуди йти не хотелось. Він лежав на ліжку, не разуваючись.
— Десь тут, — роздумував він, — Гоголь водив Тараса Бульбу, по замку Острозьких. Пiти, поглянути. Як дощ ущухне.
Втім небо стягувало все больше хмар, вечір журився і лив, лив безупинно дощем. Сірим, монотоним, сумним. Стефану хотілося розвеселитися. Підти кудись, посмітити грошима.
Він зійшов у фойє. Сире, вже надмухане протягом, воно здавалося безприютним, вмираючим.
У фарбованої всіма кольорами баристи, худосочної, втім гостроокої жінки він купив пляшку коньяку «Чайка». Вона, з відтколупнутою етикеткою, повільно перекочувала із довгої, заголеної по лікоть ще молодої руки в його руку. Він купив ще шоколадку, батон, палку польської, вже нарізаної, ковбаси в ламінованій тарілці. І просто, навіть буденно не в міру, запросив цю кольороволосу до себе.
— Прийду. Якщо не шуткуєте, — посміхнулася вона теж буденно. — Ось передам зміну, за 20 хвилин i зайду...

(Малюнок Н.Лисової)